Всім привіт! Мене звати Сергій. Незважаючи на свій вік, я вже багато де попрацював і побував, але є ще величезна кількість місць де не був, але хотів би. Освіту я здобув в НУ «Острозька академія» – за фахом перекладач та викладач іноземної мови. Якщо брати до уваги мої місця роботи, то їх можна умовно розділити на 2 країни – Україна і Польща. Постараюсь подати все в хронологічному порядку.

Ще після 4 курсу університету, на літніх канікулах, а це було у 2008 році, розпочалась моя пригода з Польщею, яка потім несподівано для мене продовжилась і триває і досі. Вперше до Польщі я тоді поїхав на 4 місяці, брав індивідуальний план навчання. Поїхав я тоді із другом Мішкою, моїм одногрупником. Ми потрапили у місто Бєльско-Бяла, на завод автозапчастин «Фіат». Робота була не важка, по 8 годин. Там я вчився польської, бо працювали майже серед самих поляків, адже у 2008 їздити в Польщу на роботу ще не було мейнстрімом. Після роботи і живого спілкування, по поверненню зі зміни я читав самовчитель, хоча мабуть єдине що я дійсно з нього вчив це числа і цифри. Потім (як я вже згодом зрозумів) агенція від якої ми їхали вирішила нас «прокрутити» ще раз, і сказавши що роботи вже немає, через півтора місяця відправила нас на інший кінець Польщі, аж в ліси за 100 км від Варшави в містечко Nasielsk. Цей Насєльск прийняв нас досить холодно, адже як ми довідались, працювати ми маємо в морозильнику – розбивати морожені овочі і пакувати їх в приміщенні з мінус 15. В Бєльско-Бялій ми жили в окремій кімнаті, в великому приватному будинку з видом на гори, безкоштовно. За те що ми прибирали кімнату раз на тиждень власниця нам купувала каву і чай J На роботу нас відвозили машиною, і потім забирали назад, теж безкоштовно. Хоча не все було солодко, на заводі мені трубка під тиском розсікла рогівку, потрапивши в око, і врятував мене тільки Бог. В першій клініці мені безкоштовно не надали допомогу, хоча я офіційно працював. В другу клініку мене завіз дідок поляк, колега по роботі, там все зробили як треба і безкоштовно. Я був на лікарняному декілька днів. Але тепер про Насєльск. В Насєльску ми приїхали в страшне старе приміщення, більше схоже на колишній склад, де на підлозі були розкидані матраци без ліжок, без постелі і з блохами. В цьому «хостелі» з нами жили непальці і індуси, які теж працювали в морозильнику. Вони досить добре говорили англійською, а так як ми були «інь-язь» то ми швидко знайшли з ними спільну мову. Ми подружилися з одним хлопчиною з Непалу. Я вже нажаль не пам’ятаю, як його звали, але він розказав що вони теж студенти, які навчаються в Польщі, а літом підробляють. Він нас постійно пригощав своєю їжею, яка нагадувала мікс макаронів із квасолею, овочами і приправами. Потім він нас проводжав на зупинку, вставши о 5 ранку, це вже коли ми покидали Насєльск. Наша заробітна плата від агенції складала 5.5 злотих на годину в 2008 році! Хоча на заводі в Бєльску ми отримували 8.7 злотих на годину. А от непальці мали тут в морозильнику 9 нетто за звичайні 8 годин, 12 нетто за перепрацьовані понаднормові години і 16(!) за роботу в неділю. Це, нагадаю, в 2008 році. Ми не розгубились і запитали від якої агенції працюють вони і коли приїхав їх кординатор, домовились про роботу з ним. Щоправда, тут в Насєльску роботи для нас не було і ми поїхали у місто Siedlce, теж за 100 кілометрів від Варшави, але в сторону Білорусі. Ця поїздка теж варта окремої статті, тому що гроші з попередньої роботи нам прийшли на картку, а пін код не прийшов, бо ми вже виїхали, і ми з Західного автовокзалу добирались до станції Фалєніца в Варшаві, взявши таксі на останні гроші, як зараз пам’ятаю – 83 злотих і 50 грош, ще й перед самим пунктом призначення залізничний переїзд, і по закону підлості їхав поїзд, шлагбаум зачинений, а «счьотчік» тікає. В Сєдльце ми працювали на вулиці, допомагали в’язати арматуру, а також допомагали зварювальникам. Сюди входило і безпосереднє зварювання іноді теж. Тут я вперше нахватався «зайчиків» і відчув всю красу цього запалення очей. І картоплю розрізану навпіл теж прикладав до очей. Вранці очі різали ніби хтось насипав піску, а ти вузькоокий встаєш в 5 ранку і йдеш пішки 5 кілометрів до роботи. Але ми покинули цю роботу через тиждень. І справа навіть не в тому, що тут було важко, що коли йде дощ, працюєш всеодно на вулиці, піднімаєш пренти – довжелезні арматури, яку ледве тягне 4 чоловіки. Справа в тому, що там все робилось без дотримання норм техніки безпеки. Кран піднімав набагато більше норми, і трос, який тримав купу арматури просто рвався і летів в хтозна яку сторону. Я сам на свої очі це бачив декілька разів. Говорили що одного разу комусь не почастило і він потрапив комусь в голову. Тому ми вирішили триматись подалі від такої роботи. Шукали іншу, інтернету тоді на телефонах ще не було. Номери агенцій і посередників брали у інших українців, ділилися ними. Їх було мало. Це зараз все просто – смартфон, olx. А тоді був олд скул J Ми вже готові були навіть їхати на яблука, але дозвонившись до хлопців взнали, що іде дощ і вони вже 2 тижні не збирають. Саме тут нагодилась колишній кординатор Свєта з Варшави і запропонувала роботу на будові стадіончиків зі штучної трави по школах з бригадою. Наша робота полягала саме на викладанні штучної трави. Для цього ми поїхали спочатку в Варшаву, а потім в Kielce. В Кєльцах ми вкладали 2 такі стадіончики, один десь в селі під Єнджеєвом (Jędrzejów), один у самому містечку. Хлопці з бригади були з міста Пщина (Przczyna), що прямо зразу біля Бєльсько-Бялої. Люди зі Шльонска. Зі своїм характером, стриманістю. Нам було приємно зустріти хлопців з того краю, про який ми так тепло згадували. Їх звали Анжей (з яким ми найбільше подружилися), Ришек (наш кєровнік), Збишек (який любив пиво «Живєц» і виглядав як англійський джентельмен, бо 10 років прожив на Туманному Альбіоні, але повернувся в Польщу) і Ярек (який нас не любив, казав відкрито чого ми сюди приперлися і вважав що Україна дуже сильно відстала, хоча на той час різниця із Польщею ще не була така разюча, в нас тоді був в 2008 році до кризи найкращий період розквіту). Так от, побудувавши стадіони ми поїхали вчитися останній 5-й курс. Всі тоді гордо думали що ми станемо перекладачами і дістанем гідну роботу, але не у всіх вийшло, зокрема у мене не одразу.

В Україні я працював спочатку продавцем-консультантом в Київстарі. Потім продавцем побутової техніки. Підключав по селах інтернет «Інтертелеком». Потім кредитним експертом у одному з банків. В банку зарплата була на той час класна – 600-700 доларів, для невеликого райцентру дуже добра зарплата, долар тоді був по 8 гривень. Але робота була дуже стресова, важка, невдячна і по 11-12 годин по факту. В той час я навчився створювати професійні веб сайти на платформі WordPress. Я сам купував домен, хостінг, встановлював систему, робив шаблон. Потім почав робити сайти про телефони, поставив рекламу від Google AdSense, почав гнати трафік із груп вконтакті, потім сайти і самі почали класно розвиватись на органічному трафіку. І навіть в деякі дні заробляв по 10$ на день. Може для когось це і мало, мені це теж доді здавалось небагато, але це була така радість, бо ти розумів, що це ти в Інтернеті заробив, пасивно – ти на роботі, спиш, а сайти працюють. Хоча в банку іноді я заробляв і 100$ за день, я не дуже радів з цього приводу, а атмосфера на роботі була гнітюча. А от кожен зароблений долар із сайтів мотивував працювати далі. І мені дійшло, що я ж класно знаю англійську, бо не просто закінчив факультет іноземної філології, а й жив у Канаді, коли брав участь у волонтерській програмі. Тому я почав писати статті про Україну на англійській – про все: про культуру, про Чорнобиль. І я побачив що англомовні статті дають набагато більший заробіток від україно/російсько – мовних. І тут я зайшов не туди – почав шукати прибуткові ніші, типу сім’я, стосунки, одруження. Ці ніші приносили трохи більше, але мені не було цікаво писати про стосунки, психологію і гарних українок. Проте я мислив так аж до сьогодні, до 30 серпня 2019 року. Мислив, що основа створення сайтів це фінансова складова, тобто заробіток, тому треба розширювати англомовні сайти, на нецікаві тобі, але популярні тематики. І тут – стоп. В мене ніби перевернувся світ, коли я прочитав таку річ: «Гроші це не має бути самоціль. Якщо ти створюєш сайти тільки щоб заробити, то тобі це або вдасться дуже важкими зусиллями, на які підуть цілі роки, або просто не заробиш багато. Потрібно створювати ЦІННІСТЬ і ділитися з нею з людьми. Робити те, що тобі подобається, допомагати людям, робити те, що робив би і безкоштовно». І ТУТ Я ЗГАДАВ ПРО ЦЕЙ САЙТ. Дійсно, workstaff виник якось спонтанно, ще в 2016 році і тут я дійсно щиро ділюся особистим досвідом, з усіма подробицями, не заробляючи на цьому нічого, але мені цікаво це робити – розповідати про Польщу, роботу, досвід, адже такі теми зараз є як ніколи актуальними для багатьох українців. Я зрозумів в чому моя цінність, якою я можу ділитися, і найкраще я можу це робити рідною мовою. У кожній конкретній сфері, де в мене є досвід, я можу з впевненістю сказати, що можу написати найкращу, найдетальнішу і, можливо, найкориснішу статтю, яка може претендувати на найкращу. На англійській мові як би я не старався, я не стану кращим ніж носій мови, та й інформації, якою треба ділитися не має аж так багато. Тому тут я нарешті знайшов себе. Надіюсь J

Отже, після кризи 2014 я звільнився з банку, а через три місяці він збанкрутував (і я тут ні при чому J ). Майже рік я займався сайтами і лікував нервову систему після роботи в банку. Потім я поїхав на роботу в Польщу. Потрапив на тимчасову роботу – пиляння цегли алмазним різаком. На ноги постійно тече вода, штани брудні і мокрі, навушників немає, а звук стоїть такий, що пів години не чути хто що каже. Виносячи цей бруд з паленої червоної глини та вони, воно капає на штани, а на вулиці мінус 5 і воно починає замерзати. Шеф Анжей був якийсь трохи псих – постійно кричав, незадоволений. Це був кінець грудня 2015 року. На машині мого друга Сані, прямо з України ми ще забрали Сєрого і поїхали на заробітки. Робота в нас була на заводі з 3 січня,а ми поперлись 13 грудня. Їхали через Варшаву, Лодзь і на Вроцлав. У Вроцлаві ми не знайшли підробітку, але зате знайшли в Ґлухолазах (Głuchołazy), це Опольське воєводство, недалеко від більш-менш великого міста Ниса (Nysa). Оті кірпічі нам ще довго були і будуть в пам’яті, але це теж досвід J. Ґлухолази – це містечко на кордоні з Чехією, тому коли в нас рано дзвонив будильник, ми жартували – виключи! Бо зараз викину твій телефон в Чехію! Отже, сказавши Анжею що ми їдемо на свята додому і повернемось, ми так щасливо їхали 27 грудня в сторону Вроцлава, що вам і не передати. На кірпічах ми відпрацювали два тижні і це був рекорд, в нас було 2-ге місце серед всіх українців, які там коли небудь були. Перше було в чувака з Черкаської області на ім’я Міха. Він там якось на карті побуту був зав’язаний, тому мусив там триматись. Після цегли і Анжея був Новий Рік 2016 і місто Wałbrzych (Вальбжих). Там ми місяць попрацювали на автомобільному заводі, за ставку 11 злотих нетто, але з лютого нам збирались змінити умови на 8 злотих нетто і премію, яка не завжди могла насправді бути. Договір був написаний польською, і з 20-ти людей лише я вмів читати і розумів що написано. Розказавши всім в чому справа, я сказав що не буду підписувати цей додаток до умови. В результаті звільнилось 18 чоловік із 20. Далі нас виселили з хостела, але крім мене, Сані з машиною, і Сєрого з Житомира ми ще додали до компашки товаришів по долі – Пашку з Тернополя (Микулинці, він же «бандеровєц», як називав його наступний в описі чувак) і Сєрого з Миколаєва (він же «сєпар», як ласкаво його називав Пашка і він не ображався). Спільними зусиллями – дякуючи Сані і його машині, мені і моєму знанню польської ми два дні скитались по хостелах, а потім найшли класну 3-х кімнатну квартиру в Валбжиху, зразу навпроти В1, ринку, недалеко «Бєдронки» за 800 злотих місяць і комунальні. Класні молоді хазяї – тато, мама, дочка років 23-х і син років 18-ти. Дуже приємні люди, батьки колись самі працювали в Греції на заробітках. З вікна квартири було видно замок Książ, про який я ще пів року тому дивився передачу по каналу “Мега”. Квартиру найшли і агенцію з працевлаштування знайшли разом з роботою. Причому на таких класних умовах на той час – робота набагато легша ніж безпосередньо на продукції, бо ми були контролери якості. Ставка 9,7 нетто, але робочих годин було по 12, мало вихідних, umowa o pracę (тільки в нашої 5-ки з 50-ти українців що працювали на заводі була), субота +50% до ставки, неділя +100%. Фірму цю ми знайшли в Свєбодзіцах під Валбжихом. Тобто за неділю наша фактична ставка за годину роботи буда майже 20 злотих, по 12 годин. Але був мінус – ми вийшли на перший робочий день на той же завод, але від іншої агенції і з кращими умовами. Нас побачив колишній бригадир. Щоб ми не вчинили нового бунту на кораблі, і не розказали вже ново набраним українцям про кращі умови від нової агенції і легшу роботу, він щось там десь зробив, що нам 5-м заборонили входити на територію заводу. Ми оформились на нову агенцію, але залишились без роботи. Агенція знайшла роботу, але аж за 60 км в місті Лєґніца (Legnica). В нас не було вибору і ми щодня їздили туди Саніною машиною, працювали по 12 годин, їхали назад, мились і падали спати, потім підйом, швидкий закуп і виїзд на роботу. В Лєґніці на нас поляки казали «хлопакі з Валбжиха», бо в нас була ще до того ж сіра форма, а у всіх синя, і ми ходили всі кучкою і часто шарились. Правда хлопців я залишив через місяць, бо поскільки я добре володів польською, знайшов роботу в агенції з працевлаштування в місті Кемпно (Kępno). Там я, щоправда, займався наповненням і просуванням сайту, заміною дизайну, роботою адміністратора, іноді шукав людей. Правда містечко мене гнітило і атмосфера в ньому. Робота теж була хоч і не важка, але не до кінця зрозуміла, графік по 8 годин, після звичних мені 12 – немає чим себе зайняти. Проживав зразу поряд з роботою, в будинку який належав шефу і там жило ще 12 українців, це постійні імпрези і бухаловки. Від агенції в Кемпно я подав на свою карту часового побуту і отримав децизію, але звільнився в кінці жовтня 2016 і карту так і не забрав. Тоді ж я марно намагався змінити роботу по карті часового побуту, і всі висновки я детально описав у однойменній статті. Поїхав додому на тиждень, відкрив візу, зареєстрував цей сайт і поїхав на роботу в агенцію в Плоцьк (Płock). Там я пропрацював аж місяць, бо шеф казав мені одні ставки, а коли люди приїжджали він «морозився» і занижував їх. І робота там була лише на склади. В той же час я серйозно захворів і повернувся в Україну в січні 2017. Наступний раз я вже поїхав на роботу в Польщу в грудні 2017, тобто майже через рік. Я свідомо того бажаючи поїхав на фізичну роботу, але і не зовсім. Я хотів роботу в горах, і марно намагаючись знайти щось у Закопанах, я згадав про Щирк (Szczyrk), який зразу недалеко біля Bielsko-Biała, міста, яке 10 років тому відкрило мені Польщу. В Щирку я працював касиром ресторану і гріля при гірськолижному осередку. Весь зимовий сезон 2018, літній сезон 2018 і майже весь зимовий сезон 2019, який був надважкий – по 14 годин на ногах, при температурі +3 в будці, але з дешевим житлом 500 злотих на місяць і безкоштовним зарчуванням. Після Щирку я поїхав додому в Україну, якраз розмитнив авто по пільговому акцизу, березень і частину квітня 2019 я був вдома, а потім поїхав над польське море в село Ярославець (Jarosławiec) на сезонну роботу на кебабі, де мене і мого знайомого ошукав роботодавець, про що в мене є відео на моєму каналі на ютуб, адже такого «кидка» я ще в Польщі не зустрічав. Після місяця роботи на тому кебабі я в кінці травня звільнився і поїхав на інший кінець Польщі в Закопане. Мене знову вабили гори і хотілось відпочити. Але я розумів що треба шукати роботу і житло, і не знайшовши цього в Закопанах, я подався у Краків. Тут я вже працюю з середини червня в агенції з працевлаштування. Знову відчуваю себе не на своєму місці. Я знаю точно, що хочу робити щось інше. І тому роблю цей блог, і пишу ці рядки о 2-й ночі, хоча завтра ставати о 6-й ранку. Дуже хотів би, щоб можна було жити тільки на кошти із цього блогу та власних проектів, мати повний день щоб присвятити його питанням і відповідям, що ділитись досвідом, подорожувати і ділитись враженнями, допомагати людям. Саме це я зараз і роблю, а все задумане є саме так, як я вважаю. Якщо Ви дочитали аж сюди, честь Вам і хвала! J Якщо вважаєте цей текст цікавим, поділіться ним у соцмережах. Можливо я стану ще на крок ближче до своєї мрії – творити свій проект, ділитись досвідом , повноцінно присвячуючи час тому, що мене дійсно цікавить, а не тому, що треба десь працювати «бо всі так роблять».